Тарас Федюк
18 лютий ·
З РУКОПИСУ КНИГИ “СКАРАБЕЙ”
***
Не набирай мене тепер, тепер сніги;
не набирай, тепер в снігах нема нікого:
ні диму цигаркового терпкого,
ні кави, ні тепла. А ще до того
ні іскри божої та і самого Бога,
лиш вмерзлі в чорне море береги.
Пощо тобі сніги і самота
старих книжок печери і завали.
Нас, мила, й кращі дні не врятували,
коли ми були вдвох. Були і мали,
коли нам дня і ночі було мало.
І я не той, і ми не ті, і ти не та.
Бо й що ти скажеш врешті, крім «привіт»,
а я і геть не маю, що сказати.
Зв’язок поганий. Сніг і вічні втрати
то друзів, то тебе, то світла хати.
Лиш світяться кисневі апарати,
тримаючи мені цей білий світ.
Не набирай, не набирай ці номери.
Чорт забирай!! Чорт забирай! Чорт забери…
Із рукопису книги віршів “Скрабей”
***
так вже сталось. ти не вийшов.
хащі чорні. чорний ліс.
не хотілось чи не вийшло
хто ж тепер згадає?
вічно
десь кудись чомусь колись
що тобі тут і для кого
це навіщо забуття?
диким оленям на роги –
решки чорної дороги
разом з рештками життя
тиші! самоти! печалі!
суму! тиші! самоти!
щоб не знати що там далі
вовчі ягоди-коралі
і коли вже не дійти
нідочогонідокого
раптом в хвойному шитті –
хатка чорна і убога
де старенька віра в Бога
доживає в самоті…
* * *
все що не зробив – тепер вже ні
і не те щоб ні але навіщо?
поміж срібних пальців попелище
вітер пересипле…
в полині
зірка згасла каменем лежить
але світло зірки ще із нами
подихами хрипом і словами
світить нам свою останню мить
зі свячених текстів і ножів
кров тече в яри і токовища…
тільки важко жити так як жив
і не те щоб важко а – навіщо?
виправимо. рада є на те.
Бог простить нам гріх а ми зумієм…
…і якби не ця земля під змієм
і не все це про́кляте святе
і якби не всі ці імена
що тремтять мені в моїй долоні
і якби не – зрештою – вона
уночі. сама. на оболоні.
З книги віршів “Видно(к)рай”
https://lesinadumka.blogspot.com/2025/06/blog-post_7.html
З рукопису нової книги віршів
***
NN
ми купимо лимон
на березі морському
у дівчинки яка
лимони продає
і наш декамерон
й піратська діжка рому
і перстень твій який
аж світиться бо є
нам воля ми втекли
від всього що поволі
затягувало нас
у зашморги й сітки
пластмасові столи
і діжка алкоголю
і перстень на руці
і чайки що з руки
клюють грузинський хліб
розламаний надвоє
для чайок і для всіх
хто може надійде
і ми з тобою як
поезії герої
де є лише любов
лимон і золоте
майбутнє що летить
легким заморським змієм
пірнаючи між хмар
тріпочучи своє
ми купимо лимон
ми все в житті зумієм
допоки ця любов
аж світиться бо є
Тарас Федюк сьогодні еротична дата – 69.
Один з найсильніших українських поетів нашої доби. Просто вчитайтесь в ці рядки:
схоже пора схоже
тихо дощів межи…
йолопів цих Боже
ти бережи
кинутих і пропитих
між цигарок і книг
ти бережи їх вбитих
так як живих
хай ще побудуть може
хай попишуть херню
ти не хапай їх Боже
наче каштани з вогню
ти не клади їх рядами
в києві львові скажім
їхні сумні мадами
хай ще побудуть їм
хай ще безсмертя п’яне
ходить з останніх сил
ігоре толю іване
раз василь два василь
+++
за гріхи мої тя’жкі за це і це і оце
Бог мені дав тебе і потирає руки
твій телефон далекий
і мій у ньому фальцет
чомусь всі з прилук
що це
за місто таке – прилуки
мав собі задум мабуть
маю підозру – тонкий
руки твої і риси –
також тонкі доволі
голос…завжди на голос я ловлюся –
такий
немов малюнок по дереві –
скажемо по тополі
і що з цим всім щастям робити
що жити навряд чи дасть
що впало як зірка вертепна
загублена колядниками
лягає дорога дальня
я вже не кажу – не в масть
а просто така дорога –
як розвести руками
іронія не порятує
досвід і тощо – теж
вкупі з молитвою в церкві
київського патріархату
і ти – причинна як мінімум –
в білому увійдеш
і щоб це зробити
кроків
треба не так багато
треба забути – знаю –
треба й не знати було
а якби й знати –
тільки як невідому актрису…
задум тонкий холодний
наче мороз на скло
на що було зі мною –
руки твої і риси…
+++
Отче наш,
осінній сад…
Повні золотим насінням
сині стільники осині.
Реr spem spero astra ad.
Тільки чорний виноград
упаде на білу шию.
Люба, все туман укриє —
двоє урвищ, троє хат.
Час летить. Він під і над —
довга безнадійна линва.
І кленове листя — клином,
мореходом на Синдбад.
Три змії із моря вряд —
на три камені над морем.
Хтось один співає хором.
Шия. Чорний виноград.
+++
куплю собі ослика
назву його Павликом
пісок пахне островом
кораловим
ми будемо їздити
в траві спантеличеній
де одуди з гніздами
і змії з обличчями
де скіфи з румунами
морили Овідія
орфеями струнами
і винами «Лідія»
я бороду вирощу
білішу від берега
торбиночку випущу
ягнятком у верески
куплю собі ослика
поїдем під хмарами
і що ми попросимо –
те нам і примарами